Маніфест народу України

Нас не питали, чи ми хочемо існувати. Нам повідомили, що наше існування незручне.

Ми є. Це не гасло. Це факт, який доводиться заново щоранку — тілами.

Це говорить не уряд і не чиновник. Це говорить народ, який тримає країну собою. Якщо ми не скажемо своїми словами, хто ми, — скажуть за нас. І скажуть інакше.

Ми — народ трьох Україн, які стали однією у вогні.

Захід із тисячолітнім корінням у латинській традиції — той, що століттями тримав міст між Римом і Константинополем. Центр із козацьким духом — пам’ять вільних людей, які не служили жодному земному панові, крім Бога і своєї землі. Схід і Південь із важкою, багатошаровою спадщиною — і Одеса, яка говорила двадцятьма мовами і приймала людину не за кров’ю, а за ділами.

Нас сорок мільйонів, і ми різні. Саме тому ми чуємо тих, кого не чує ніхто.

На нашій землі розкол 1054 року не став стіною. Греко-католики і православні жили тут поруч століттями — не зливаючись і не воюючи. Може, відповідь на те, як загоюються давні розколи, живе не в богословській суперечці, а в досвіді народу, який навчився бути одним через відмінність.

Наша земля — чорнозем, що годує світ. Кожне четверте зерно в хлібі для голодних — звідси. Українське зерно годує чотириста мільйонів людей в Африці, на Близькому Сході та в Азії.

Коли наші порти закриті, голодуємо не ми одні.

Наша війна — чужий голод. Наш мир — чужий хліб. Це не образ. Це логістика.

У 1932–1933 роках на цій землі голод був організований навмисно. Загинуло від трьох з половиною до семи мільйонів людей.

Не від посухи. Від політики. Це був Голодомор.

Тому коли нам кажуть «ми не дамо вам бути» — ми віримо на слово. Ми вже бачили, як це робиться.

У 1994 році Україна зробила те, чого не робив ніхто: добровільно віддала третій за розміром ядерний арсенал світу. В обмін — гарантії безпеки і територіальної цілісності.

Ми повірили слову великих держав. Своє слово ми стримали. Меморандум порушили не ми.

І це вже не наша скарга. Це рахунок, виставлений усьому світові: якщо слово, дане країні, яка роззброїлась, можна зламати — наступна країна обере не обіцянку, а зброю. І матиме рацію.

Двічі за двадцять років ми міняли владу мирним протестом. Без перевороту. Без чужих танків. У мороз, без зброї, своїми ногами.

Не тому, що хтось платив. Тому, що закон має стояти вище за силу.

Ми не досконала демократія. Ми жива демократія — і воюємо за право залишитись живими.

Ми воюємо за прості речі, і перелічити їх можна на пальцях.

За право говорити мовою, якою молилися наші бабусі, — українською, російською, угорською, румунською, будь-якою.

За право ховати своїх мертвих у своїй землі і знати, що вони загинули не дарма.

За право наших дітей вирости, не вивчивши першою в житті дорогу до сховища.

За право обрати свій шлях. Не російський. Не американський. Свій.

Ми не воюємо проти російського народу. Російські матері плачуть так само, як українські, і хоронять так само.

Ми воюємо проти системи, яка не терпить існування вільного сусіда. Ми знаємо її не з книжок: ми жили під нею.

Ми Європа не тому, що нас туди записали. Тому, що ми її обрали — і заплатили за вибір життями.

Європейське в нас не географія. Це те саме, чого ми вимагаємо вдома: закон вище за владу, людина вище за державу.

І відбудова країни піде під українським суверенітетом. Стратегічні ресурси та інфраструктура не стануть предметом зовнішньої приватизації під виглядом відновлення. Ми відбудовуємо свій дім, а не чужий актив.

Східний рубіж тримаємо ми.

Кожен день, коли ми стоїмо, — це день, коли Альянсу не треба вирішувати, чи діє стаття 5 для Вільнюса, Риги, Таллінна, Варшави чи Гельсінкі.

Ми не просимо ласки. Ми просимо партнерства. Ми вже воюємо — ми просимо воювати разом.

Україна — доказ, а не виняток.

Якщо агресія спрацює тут, система вивчить, що вона працює, і перевірить це в іншому місці. Третього результату немає.

Тому ми просимо світ застосувати до України той самий принцип, якого кожен вимагає для себе: суверенітет, територіальна цілісність, невтручання. Стандарти не бувають подвійними. Право не буває вибірковим.

Мир, продиктований через наші голови, — не мир. Це капітуляція під іншою назвою і пауза перед наступною війною.

Ми не проти переговорів. Ми проти угод, у яких ми — валюта, а не сторона.